Читати книгу - "Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Шкода, що Кора все проспала. І закамарки старого монастиря, і захований між мурами садок, і вгодованих, як з енциклопедії, нормандських корів на ідеально зеленій траві, і сидр брют. Прокинулася аж у Бретані.
Тоді я жила в університетської подруги в містечку Пор-Луї. До неї та її двох дітей ми, власне, і їхали в гості. Щоправда, дещо не розраховували на реакцію її чоловіка-католика на наші пересувні буддійські реліквії – книги, свічечки, гімалайські камінці. «Це у вас шо? – запитав толерантний європеєць. – Сувенірний магазин?»
Я відреагувала на це, як на жарт, і навіть спробувала поділитися з подругою. На що вона несподівано порадила взагалі бути вдячною за те, що він нас не викинув з хати. Розвели тут, мовляв, мракобєсіє. Ще би пентаграм понавішували. Поважати треба чужу культуру, коли ти в гостях! Тим паче, додала вона, готель коло моря обійшовся б нам значно дорожче, ніж щоденна покупка їжі для всієї нашої та їхньої родини… Що ж, я попросила вибачення. І вкотре подумки надавала собі підсрачників за те, що дідько смикнув мене прийняти це запрошення, та ще й залишитися на десять днів замість п’яти, як ми планували. Але ж подруга так припрошувала лишитися, так добре пахла риба на ранковому базарі в порту, так гарно ходилося по несезонні вустриці і кидалося їх у воду, що змішувалася з заходом сонця…
Подруга, зі сльозами на очах сварячись зі мною за те, що в її хаті з нашим приходом запанував бардак, ніяк не хотіла бачити, що то її діти стрибають нашим ліжком взуті. А я, і так не найбільш анальний типажик, зі свіжою дитиною на руках, з усіма її висипками, алергійками, животиками тощо і справді не могла тримати в її домі красу і затишок…
12. Із крихітною дитиною уникайте відвідин бодай трохи чужих вам людей. Ліпше готель або бабуся – їй генетично велено терпіти вас і плоди вашого розмноження. Хоча бабуся з її «ти все робиш неправильно» – це теж нюанси.
Звісно ж, я нікого не демонізую. Навіть толерантного до чужого мракобісся чоловіка моєї подруги, що кілька років по тому приводитиме до неї священика, би той вигнав із жінки демона лесбійства. І саму подругу, котра давала всі можливі дозволи на використання історій її подвійного життя у книгах, а відтак перестала спілкуватися зі мною через просту згадку про неї у глянцевій статті (формулювання «одна моя лесбійська подруга» здалося їй палевним, так, наче в мене в принципі одна подруга, і то – вона…).
Мені трохи шкода, що люди, з якими було колись добре (у сенсі дружби, не одностатевої любові), зникають із наших життів. Але ж так з усім у житті – речі не лишаються незмінними. У цьому випадку ця мати двох дітей під тиском суспільства таки вирішила «виправитися», а це не могло не результувати у відштовхування тих, хто знав її колишню: бунтарку, свободолюбиву, не таку, як всі.
Наш час із людьми, котрі колись були дорогі серцю, попри всі побутові непорозуміння, можна деколи переглядати, як фотографії чи коротенькі фільми. Однаково ж не завжди виходить жити тут і тепер. Ми чимось паримося, щось плануємо, згадуємо, як щось пішло «не так», і що би було, якби. Так от. Якщо вже однаково розбазарювати час життя, то ліпше занурювати себе в минулий стан щастя, пригоди, адреналіну, інтенсивного споглядання листівок минулої дійсності. Це наче казати «дякую».
Пам’ятаю, як ми вперше взяли Корі бебіситера. Тлусту велику бретонську 18-річну тінейджерку на ім’я Майва. Подруга, ясне діло, називала її Мойвою, користуючись непопулярністю слов’янських мов у далеких французьких провінціях. Хоча Мойва з її шістьма євро за годину була далеко не найгіршим варіантом з огляду на те, що траплялися подрузі хатні робітниці, котрі спершу вчили її жити й прибирати, а потім і взагалі відкрито виказували своє обурення з приводу того, що їх, вроджених француженок, агенція посилає прибирати в домі якоїсь fille de l’Est, дівчини зі Сходу.
Fille de l’Est особливо на них не ображалася, однак пильнувала, аби тітки таки виконували ту роботу, для якої їх викликали. Бо всі ласі готувати їсти чи чистити рибу замість мити підлогу й туалети.
Отже, Мойва. У віці одного місяця Кора отримала першого в своєму житті найнятого працівника, та ще й француза. Були б ми москалями, то дзвонили б родичам і гордо заявляли, що повернули суспільству ісконниє традіциї. Атож ні. Шпаровито, по-україноамериканськи, стали рахувати, що 30 євро – це п’ять годин свободи й поїздка до океану з холодним rośe, саморобним карпачо з ранкового тунця й лосося і хрумким багетом `a la tradition.
Щоправда, за законом жанру тут же вперіщив зимний дощ, на всіх була одна парасоля, а телефон моєї подруги що дві хвилини (і це не метафора) блимав СМС-повідомленнями Майви: «Вона плаче», «Вона все ще плаче», «Вона все одно плаче». Подруга передзвонила й накричала на неї: мовляв, роби щось, погойдай її, поноси, дай водички чи молочка, заспівай, а не знось дах бідолашним батькам, вони тобі платять не за муки сумління. Не допомогло.
Подруга просто вимкнула звук, хоча я вже від початку подумки розвертала машину назад. Нашвидкуруч випивши вино на мурах старого форту й перелякано сфотографувавши своє карпачо на тлі дощових кораблів, ми чкурнули назад – муки сумління здолали потяг до кількох проплачених годин дольче віти. Хоча, від горя й жадності, я й закарбувала собі в пам’яті кожну крапельку свого першого вільного дощу з часу народження дитини.
Вийти без немовляти (!), самій (!) кудись уперше – це наче заново вчитися ходити. Наче колись умів, а як це робити достеменно, забув… Та й себе згадати стає дуже важко – особливо під тиском суспільства в лиці дорогої родини, що заявляє тобі: ось воно, здійснився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою», після закриття браузера.